Опитування щодо ситуації з правами людини іноземних мешканців, проведене у 2024 році в місті Кванджу, район Квандсан-гу, чітко показало, наскільки повсякденне життя трудових мігрантів, з якими ми зустрічаємося, наражене на насильство, зневагу та погрози. Згідно з опитуванням, 72,5% респондентів повідомили про зневажливе ставлення з боку корейців, 37,6% — про погрози, а 35% — про словесне чи фізичне насильство. Це виходить за рамки просто неприємного ставлення, вказуючи на те, що структурна дискримінація та порушення прав людини повторюються щодня.

«Я не міг підняти голови» — трудові мігранти, чиє повсякденне життя сповнене нестерпної дискримінації

Це опитування, проведене районною управою Квандсан-гу серед понад 500 мігрантів із шести країн, виявило яскраві переживання іноземних мешканців. Деякі респонденти заявили: «Я погано розмовляю корейською, і коли мені погрожують, я навіть не можу висловитися» та «Мені погрожували депортацією, якщо я зроблю щось не так, тому я просто схиляв голову». Це не просто індивідуальна біда, а свідчення того, що структурне середовище, в якому вони перебувають, робить їх безсилими.

Ці результати, ймовірно, не є поодиноким явищем в одному регіоні, а проблемою, що повторюється по всій країні. Зокрема, ярлик «нелегальний іммігрант» слугує інструментом залякування для трудових мігрантів, стаючи соціальним щитом, що толерує словесні образи та експлуатацію.

Чому захист прав людини був виключений зі структури?

Інститут досліджень місцевого самоврядування Кореї, який проводив опитування, діагностував корінь цієї проблеми як «вразливість статусу перебування, мовні бар'єри та дисбаланс влади на робочому місці». Насправді багато трудових мігрантів не можуть протестувати навіть тоді, коли стикаються зі словесними образами чи несправедливим ставленням з боку керівництва на своїх робочих місцях. Це тому, що, окрім мовних бар'єрів, нестабільність їхнього статусу проживання може призвести до ризику депортації просто за порушення.

Крім того, значна частина порушень прав людини відбувається на робочому місці, причому багато роботодавців не виконують або навіть не визнають своєї відповідальності за захист прав людини. Як наслідок, «право не зазнавати дискримінації» стає безсилим на місцях, а жертви мовчать, не отримуючи правового захисту.

Нижче наведено заходи з удосконалення інституційного рівня, на які вказали експерти:

По-перше, нагально необхідно розширити системи мовної підтримки, такі як усний та письмовий переклад. Необхідно створити середовище, де трудові мігранти зможуть негайно повідомляти про насильство.

По-друге, необхідно запровадити обов'язкове навчання з прав людини для роботодавців та менеджерів та посилити моніторинг прав людини на місцях. Це мінімальна гарантія для запобігання насильству, що виникає в умовах дисбалансу влади.

По-третє, потрібна підтримка у навчанні та консультуванні щодо законів та правил проживання. Окрім каральних політик, зосереджених виключно на «легальному статусі проживання», необхідно розширити сприйняття того, що вони підпадають під сферу базових прав та захисту.

По-четверте, необхідно зміцнити системи анонімного повідомлення та захисту жертв. Притулки, психологічна підтримка та правова допомога мають функціонувати систематично, а головне — має бути інституційно гарантовано «безпечне відновлення» жертв.

«Вони були не просто робітниками, а сусідами»

Опитування в Квандсан-гу не просто надало цифри. Воно вивело на поверхню «приховане повсякденне життя», яке наше суспільство довго ігнорувало. Словесні образи, погрози та зневага — це не просто погані слова чи відхилення, а структурні наслідки, народжені сліпими зонами системи та мовчанням суспільства.

Тепер ми не можемо не запитати: «Чому їх не називали людьми?» Якщо ми не відповімо на це запитання, ми продовжуватимемо змушувати когось схиляти голову.